“На третій день сказали, що України вже немає”: Сергій Бойчук про пекло полону
Ще в листопаді 2023 року ми, журналісти Чортків.City, мали змогу поспілкуватися з жінками-Героїнями організації «Опора Титанів», в якій об’єдналися дружини незламних воїнів (хто в полоні, хто зниклий безвісти), матері, сестри, сплетені одним болем – лихоліттям сьогодення (публікація є на нашому сайті). Голова організації – Андріана Бойчук (родом із Калинівщини Чортківського району). Доволі юна, та непохитна й сильна духом жінка, на щастя, вирвала свого чоловіка Сергія – незламного воїна – з російського полону, пише Чортків Сіті.
Й ось відрадність: подружжя БОЙЧУКІВ – гості нашої редакції.
Автор: фото з архіву Бойчуків
Спілкування було дуже хвилюючим, до щему в серці. Сподіваюся, переповідане торкнеться і ваших сердець, шановні читачі, стане спонукою до роздумів про вчорашнє, сьогодення й майбутнє; про життєві цінності.
Упродовж розмови неможливо було втамувати душевний біль і стримати сльози від усього почутого від Сергія. Які тортури пережив наш захисник… Які переживання випали на долю їхньої сім’ї – це навіть не уявити. Та обидвоє трималися й тримаються, як Титани.
Коли Сергій розповідав, я час від часу поглядала на Андріану: як же їй важко було, мабуть, вже вкотре чути, через що пройшов її коханий. Вона трималася, лише зрідка і якось миттєво на її устах з’являлася усмішка відрадності та водночас прихованого болю…
Нагадаємо: 14 липня 2022 року поблизу населеного пункту Спірне (Бахмутський район, Донецька область) Сергій – військовий 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» – потрапив у полон. Там йому виповнилося молодечих 30 років. В лнр Сергія засудили до 20-ти років ув’язнення строгого режиму. Судилище над нашим Героєм відбулося 28 серпня.
27 місяців полону… Завдяки наполегливості та старанням дружини Андріани, 18 жовтня 2024 року Сергій був визволений з полону.
Це навіть не фільм жахів. Але, нарешті, – вдома!
– Сергійку, пригадайте, які відчуття були, коли дізналися, що Ви є в списку на обмін?
– Не було ніяких відчуттів, аж поки нас не привезли до кордону. Та навіть тоді ми не знали – що і куди далі… Направду, не вірилося, бо багато було випадків, коли хлопців начебто везли на обмін, а потім їм казали, що він не відбувся – така психологічна давка. Як казали, ваші не хочуть вас забирати. Тому до останнього ми не знали, що нас везуть на обмін. Тоді ми цілу добу просиділи в їхньому «воронку». Та надія все ж була, але – невідомість… Закрадалася думка, що нас просто перевозять на другу зону. Здогадувалися вже тоді, коли нас посадили в літак.
– А як загалом відбувається переправлення? Росіяни це все тримають в таємниці? Думаю, вам мали би дати якісь речі, хоч трохи нормальної їжі…
– Ну, мене ж засудили до 20 років суворого режиму, тобто я сидів там, де сидять їхні ув’язнені – багато цивільних, два «обеесєшника» (ОБСЄ – Організація з безпеки і співробітництва в Європі), один з ГУР (Головне управління розвідки Міністерства оборони України). Вранці в колонії було шикування. Після, пройшло десь з пів години, прийшли в камеру, назвали моє прізвище і Буткевича (Максим Буткевич – український правозахисник, журналіст, громадський діяч, військовослужбовець). Він був засуджений на 13 років суворого режиму. Ми завжди в усьому підтримували один одного. Викликали нас в «діжурку», сказали, щоб ми збиралися з речами на етап. Коли ми запитали – куди?, у відповідь – не знаємо. Була думка, що нас везуть в лікарню, бо як у мене, так і в Максима були великі проблеми зі здоров’ям. Потім нас відвели в штаб, там пофотографували (ми не розуміли для чого це все) і поранення фотографували (роздягнувши нас догола)… Погрузили у «воронок» – це типу поліцейського автозаку. Привезли нас на 38 колонію в Свердловську (колишня назва м. Довжанськ Луганської обл. (з 1938 по 2016 рр.). З 2014 року місто є окупованим «лнр»). Саме там я був 2 місяці перед судом. Знову нас піддали «шмону» – роздягали, детально оглядали, обшукували. А що ж ми могли сховати, якщо в нас нічого й не було з власних речей, лише – «зеківська» форма. В ній ми і йшли на обмін… Згодом ще наших хлопців привезли; здається, їх було четверо – вже у формі ЗСУ (пікселі). Ходили чутки по колонії, що нас будуть вивозити, але куди й чому – ніхто не знав. Надія, звісно ж, була на обмін. Але ми надії тієї боялися, щоби потім не було розчарування, якщо то не так. Хоча віра завжди була, що рано чи пізно нас все-таки обміняють.
Автор: фото з архіву Бойчуків
У «воронку» нас везли більше доби: вранці забрали, ніч ми просиділи в ньому, і аж наступного вечора, точніше – о 12-й ночі, нас кудись привезли.
– Більше доби у «воронку»?! А як же потреба хоча б справити нужду?
– Нічого! Ні їжі, ні води, ні, як-то кажуть, до виходку! Будка автівки розрахована на чотирьох осіб, а нас там було семеро. До того ж – зі зв’язаними руками і зав’язаними очима… Потім ми почули гул літаків, здогадалися, що нас привезли на аеродром. І далі – таки із зав’язаними очима і зв’язаними руками – нас посадили в літак. У ньому ми також тісненько сиділи обпершись один на одного. Не можна було ні голови, ні рук піднімати, ні ноги випростати, бо відразу ж нас били. Ноги так позатерпали, що їх не відчували. Так і летіли… З літака перебіжками, зігнутими буквою Г, під конвоєм нас гнали (так при кожній пересадці) в автобус. Куди везли – не знали. Згодом нам сказали: «Вітаємо на території білорусії». Розв’язали нам лише очі і дали пакети з харчами від лукашенка. Дозволили трохи поїсти – зі зв’язаними руками. А вже, коли доїжджали до нашого кордону, то можна було розв’язати руки.
Коли ми дізналися, що в білорусії, то це вже була гарантія – обмін. А відчуття… Не скажу, що були на ейфорії, бо ще тоді не доходило до свідомості повне розуміння ситуації. Ніяких емоцій. Вони з’явилися вже тоді, коли ми бігли через кордон, побачивши людей з жовто-блакитними прапорами. У мене були дуже травмовані ноги, доволі важко було ходити, не те щоб бігти. Та помаленьку, зібравши всі сили, імітуючи біг – так треба.
– Таки бігли?! По телебаченню ми бачимо трішки інше…
– Поясню: з їхніх автобусів ми перебігали до наших. Обмін відбувався вночі. Спокійно виходили з автобусів уже на нашій території, де чекали зустрічаючі – власне це і мають можливість фільмувати журналісти. Опісля довготривалого полону, не те що день-два, а навіть більше тижня немає нормального сприйняття, що вже на волі. Десь здалеку виринають з пам’яті моменти: перебігаєш кордон, тебе зустрічають з українськими прапорами, вигукують: «Вітаємо, хлопці, ви – вдома! Слава Україні! Слава Героям!». І все ж повного усвідомлення того, що пекло позаду, немає. Натомість – неабияке напруження, певні стреси…
Білими нитками шили справу
– Причина засудження – вигадані історії. Наприклад, Максу «пришили», що обстріляв Сєвєродонецьк у березні 2022 року, а він ще тоді навіть не пішов служити. Мені «пришили», що обстріляв населений пункт Миколаївку Луганської обл. Мене там зовсім і не було. Та й взагалі – я ж водій-механік БМП, тим паче моя машина тоді поламалася, відтягнули її на ремроту, там ремонтували. А москалі «пришили», що я тоді обстрілював їхні позиції. До того ж, повторюся, я просто механік-водій, я не є оператором-навідником. А вони в деталях написали, що я приїхав БМП, заліз в башту, відстріляв…
Ніхто з нас (полонених) і не знав, що тобі «шиють». На допитах спочатку сильно б’ють, потім дають папір підписувати, не показуючи, що там. Після того прийшли і сказали, що відкрита кримінальна справа, що я сам у всьому зізнався. А ще, що я в камері хлопцям хвалився, як обстрілював. Навіть прізвища тих хлопців називали. А фактично – я з ними і не сидів. Ми один одного (з ким сиділи у камері) знали по імені і по прізвищу, тож нікого з тих, названих ними, я не знав. Нас у камері (приблизно 6 на 2 м) сиділо 27 хлопців.
Пригадую, як потрапили в засідку – тісне оточення ворога… Це було в Спірному (селище, Бахмутський р-н, Донецька обл.). Ми відстрілювалися десь добрих пів години, ВОГами їх закидали, гранатами, але боєприпаси закінчилися. Був лише один вихід – уздовж посадки, за спиною – пшеничне поле, ліва сторона повністю замінована… Підмоги не було, бо дуже невигідна позиція (сама крайня). Не знати, чи й підмога вижила б… Більше втрат було би. Ми пробували прориватися. Викликали «арту» на підмогу. Передавали їм координати. Думали, поки «арта» працюватиме, короткими перебіжками перетнемо посадку. Але «орки» відрізали нам відхід, працювала їхня авіація, танки «бехали», міномети. Вони вже були в окопах на нашій позиції. Бліндажі розтрощені вщент, від дерев одні пеньки залишилися… А відходити пшеничним полем – ми, як на долоні… «Орків» було десь зо тридцять, а нас – лише четверо. Вони, як щурі, вилазили з усіх кутків.Тоді і я отримав поранення, і мій побратим (тепер вважається зниклим безвісти). Швидше за все – він загинув… Я хотів себе підірвати гранатою, та вмить, як-то кажуть, пробігла картинка: сім’я не зможе навіть тіла забрати з поля бою; захотілося ще хоча б раз побачити дружину і сина. По рації ми передали, що в нас перерозхід «бека», в нас – «мінус». Почули відповідь: «Значить ми також в «мінус»… Слава Україні!». Тож прийняли рішення – полон, так хоч, може, живими залишимося… Зразу нам «орки» автоматні черги під ноги пускали. Не вірили нашим військовим квиткам, почали бити, щоб ми розказували правду про себе. Оглядали чи нема татуювання на тілі. А я ж колись служив у розвідроті (в Криму) і строкову, і контрактну. Тож і татуювання було відповідне. От за це «тату» мені дуже дісталося, вони думали, що ми група ДРГ. Був серед «орків» один снайпер, який хотів мене зарізати, хоч я і так – ледве дихав після поранення… Переглядав мій телефон, а там – жодної моєї фотографії. Це мене і врятувало. Пригадую, було фото сина, а він – у кашкеті з написом «Бандера». А ще: на моїй плитоносці була нашивка – червоно-чорний прапор, і за це хотіли зарізати… Коли нас перевозили, то в кожному місці зупинки виходили «орки» і казали: дайте пристрілити, прирізати хоч одного… На сізо ми проходили пекельний коридор – з усіх боків били нас куди попало. Туди нас привели якраз 2-го серпня – день ВДВ. (Довідка: в Україні День десантно-штурмових військ ЗСУ відзначається 21 листопада. З 2017 року ця дата замінила колишній День «ВДВ», який святкувався 2-го серпня і мав радянське коріння – авт.). Тож їхній «прийом» на все життя на мені жорстко закарбувався.
– Сергію, на позиції вас було четверо. Чи знаєте подальшу долю своїх побратимів?
– Про двох знаю: їх також засудили, одного на 16 років, другого на 20. Ми разом сиділи в колонії, проте тільки аж через рік зустрілися. На превеликий жаль, їх ще не поміняли. А четвертий, як я вже казав, Максим, ймовірно, загинув, вважається безвісти зниклим. Коли нас виводили з позиції, він був поранений в пах і в ногу, йти не міг. «Орки» мовляли, що його заберуть зі своїми «трьохсотими». Хоча один із них чесно сказав, що швидше за все нашого пораненого пристрілять, бо лікувати його ніхто не буде. Як на мене, Максим навіть з таким пораненням міг би вижити.
Автор: фото з архіву Бойчуків
Поранення… Тортури… Знущання…
– У мене було кульове поранення в спину, від цього й ноги відмовляли, так мовити, в різні сторони розбігалися. До того ж в сізо – струмом били…
Пригадую, в перший день в полоні їхня контррозвідка нас допитувала, на розстріли витягували, з сім’єю змушували прощатися та ще й самим вибирати, кого з нас пристрелити. Тоді я сказав: «Мене! Я вже трохи пожив, у мене є дружина, дитина, а хлопці ще молоді, життя й не знали. Тим паче – важко поранений, не знати, чи виживу»…
На розстріл вели… Кинули мене на бруківку (обличчям донизу), а один із них каже: «я уже задалбался іхню кровь смивать». І крикнув, щоб я підсунувся так, аби голова була за бордюром. Руки у мене зв’язані, ногами ледве рухаю… Підсунувся, ліг грудьми на бордюр і питаю: «Так нормально?». А вони почали реготати. Далі лише пам’ятаю: один сказав, щоби покликали медика – «он сєчас окочурітся»… Що далі було – не знаю, до тями прийшов уже в машині.
– Мабуть, тоді думалося: та добийте вже мене, аби не терпіти тих знущань?..
– Та так… Адже на такі «розстріли» мене виводили кілька разів. Їхня ціль – жорстоко познущатися. В тій колонії, де я сидів, відбували термін ув’язнення двоє їхніх військових, яких обміняли з нашого полону. Тож в росії «пришили», що вони були завербовані нашими спецслужбами; виплатили їм по 10 тис. рублів компенсації і посадили.
– Тому вони й не хочуть іти на обмін. Бо в нас нормально харчують, дозволяють з рідними спілкуватися і навіть зустрічатися. Вони добре знають, що там, «на расєї», їм буде непереливки.
– Вже в колонії, – продовжує Сергій, – засуджені цивільні хлопці, котрі зі мною сиділи, через своїх рідних замовляли деякі медикаменти для мене. Ті родичі дуже ризикували, та все ж допомагали. Мене прокололи, завдяки чому я зміг хоч трохи стати на ноги. Якби не ті хлопці, то я би там і «від’їхав», бо ж ніяких медикаментів не давали. Дуже сильні були проблеми зі здоров’ям. У хребті – постійні простріли, хрусткість. На ноги хоч і ставав, та вони дуже трусилися, по сходах іти взагалі не міг. У полоні ніякої медичної допомоги не було. Я пів року гнив з тим пораненням. А на допитах ту гниючу рану на спині ще й наживо роздирали руками. Я сидів на стільчику зв’язаний, з мішком на голові…
Нема навіть найгіршого означення, як їх назвати. Нелюди – це надто легко сказано… В мене перехоплювало дихання. Почуте викликало таке потрясіння, таку напругу – словами не передати. Господи, яке пекло проходять наші хлопчики, дівчатонька від рук москальських садистів… Хіба таке можна простити, хіба можна не ненавидіти?.. – авт.
– У полоні я відчував лише це поранення. А коли вже тут проходив лікування, то дізнався, що в щелепі є осколки (тоді я їх не відчував, бо біль у спині та ногах перебивав всі інші відчуття). Тепер вони не операбельні, закапсулювалися. Був період, що я не міг говорити, мабуть, і через поранення в щелепу, і через контузію (шолом від удару знесло з голови, бронежилет пробило, аж розвернуло його). Довший час був тремор рук.
Щодня над нами вчиняли психологічний тиск: що нас ніколи не поміняють, що нас не хочуть забирати, ми нікому не потрібні. Окрім того – заходу України не буде, і Польщу росія захопить, і на Європу піде. Буквально в третій день полону казали, що України вже немає. Ти сидиш, похитуєш головою, наче це все сприймаєш, а в думках: це – суцільна брехня, вони ніколи нас, Україну, не поставлять на коліна.
Приїжджав якийсь «слідак», який мене лише за один допит шість разів душив, то розказував, що Степан Бандера особисто своїми руками тисячу дітей вбив. А ще розказував, як у нас на «заході України» відносяться до ветеранів Другої світової війни: «Дєдушка ідьот ставіть цвєток на могілку, а єго ваши в ср… копают». Я пробував заперечити. На що він казав, що звідки мені знати, якщо живу в якомусь там селі.
Голову мені добряче побили… Били стумом по ногах знизу доверху, розрядили на мені два електрошокери. Після того наказали лягти на землю, табуреткою притиснули спину і били палицями по сідницях. Відбили повністю так, що я ходити не міг, не те щоб сидіти, в гниле ябко, як у нас кажуть. Били і казали: будеш кричати, будемо сильніше бити. Потім знову наказали сісти на табуретку. То я руки підклав під сідниці… Вони далі мене – струмом… Двоє б’ють, а третій питає біографію. Я два тижні сісти не міг. Більше місяця кров’ю плював. Було й на пляшку садили (як на кіл), ще й зверху сильно притискали руками (аби глибше)… Били і за те, що розмовляю українською, тому хоч-не-хоч треба було – російською, аби не так сильно знущалися. Так було в сізо. В колонії нас так сильно вже не били, та психологічний тиск все ж був великий.
– Два роки! Як це все можна витримати?!
– Бажання вижити і жити, побачити дружину і сина, повернутися додому. Це найбільше мене тримало.
– З дружиною був хоч якийсь зв’язочок?
– Ні. Записали лише моє звернення до неї, де я казав, що в мене все добре. І мені показали коротеньке відео від Андріани. Коли побачив кохану, почув таке рідне – ми тебе любимо, то бажання жити ще більше підсилилося. А після того та – нібито журналістка – сказала: «Ну всьо, он нам больше нє нужен, в расход єво»… Я старався тримати себе в руках, на позитиві. Так і хлопців налаштовував – що все буде добре.
– А як підтримати людину, яка, скажімо, падає духом? Були такі?
– Були. Розповідав їм історію України, як колись визволяли і повертали полонених. Запевняв, що рано чи пізно і нас визволять, що Україна своїх не покидає. Цим сам себе підтримуєш і хлопцям показуєш приклад – не зламатися.
– Це ж наскільки треба бути вольовою людиною, щоби при такому власному важкому стані ще й хлопців підбадьорювати!
– Коли всі разом пліч-о-пліч, коли один за одного, то, погодьтеся, – простіше жити і переносити негаразди.
– Андріаночко, як Вам це все, мабуть, не вперше чути?
Жінка лише ледь усміхнулася… А в цій усмішці вбачався невимовний біль та водночас – певна відрадність, що їхні страждання вже позаду. Господь давав їм сили боротися. Адже Андріана невпинно всякими способами боролася за визволення чоловіка з полону, і не лише його, а й усіх наших полонених, кого й досі стискають закривавлені клешні московітів.
Автор: фото з архіву Бойчуків
– У нього підсилювалося бажання жити, – каже Андріана, – а в мене – за будь-яку ціну повернути коханого додому. Звісно ж, я це все вже чула. Завжди сама собі повторювала: він повинен жити, повинен продовжувати робити те, що робив. І так Бог дає. – Хоча, – доповнює Сергій, – я Андріану готував до того, що в полон не здамся.
Харчування в сізо, колонії
– В сізо я сидів півтора року до засудження, після того ще пів року – в колонії. В сізо важко назвати це харчуванням: на 27 осіб нам давали 5-літрову баклажку чаю; одноразові тарілку, ложку, стаканчик, звісно ж – ніколи не миті (з яких їли і пили до мене не знати скільки чоловік). Я рік туалетного паперу навіть не бачив, не говорячи вже про зубну щітку, постільну білизну. Щоби хоч краплю води на себе хлюпнути, то знову ж таки – одна баклажка на всіх. А їсти – перловка; воду, в якій плавали гнилі капуста і морква (не чищена), вони називали борщем. По суботах давали макарони (ми на них чекали, як на свято), хоч вони були злиплі в ком і всього три ложки.
На колонії трохи краще харчували. Годували, скажімо, як їхніх «зеків». І картоплю давали, трішки м’яса, салат, хліб (бо в сізо – хлібом важко назвати). Політичні в’язні (як по-їхньому: «ізмєннікі родіни, прєдатєлі, діверсанти») нам допомагали: і печиво, і чай, яблука чи абрикоси, і навіть цукерки. Тож ми це все приберігали, щоби з найменшою приємністю відзначити день народження когось з наших. Ми навіть тихенько (майже пошепки) українські пісні співали. Дуже підтримували один одного, хоча за нами пильно стежили ув’язнені «шестьорки». «Зеки» дивувалися такій нашій згуртованості. Вони частенько мені й кілька сигарет давали, цукор, як казали: «Ти главарь банди, подєлішь».
В колонії в’язні працювали. Тож у нас була традиція: вечорами за горнятком чаю спілкувалися, переповідали новини (хто які чув), дивилися їхнє телебачення і, повірте, читали, як кажуть, між рядками, складаючи пазли – «правда», «брехня».
– Перші слова Сергія вдома: «Щоб я перловки в хаті більше не бачив», – доповнює Андріана. – Вдома коханий перш за все замовив свою улюблену страву – смажену картоплю з кефіром. Щоправда, перший тиждень-два годували дієтичними стравами, а потім потроху переходили до звичної їжі, калорійної. А ще його улюблені – овочі та риба на грилі, сам їх залюбки готує.
Довге одужання, реабілітація і… боротьба
– Після всього пережитого потрібно чимало часу на відновлення. Тепер я вже самостійно тримаюся на ногах, ходжу і навіть по сходах підіймаюся.
– Думаю, при Вашому стані й мови не може бути про те, щоби далі йти воювати. Та й, упевнена, дружина не відпустить…
– Ну так. Хоча, будучи в колонії, я на сто відсотків був упевнений, що з часом знову піду воювати. Проте здоров’я не дозволяє, ще лікуюся. Та життя продовжується.
Ми захищаємо свою землю, а вони йдуть за гроші – лише на пропаганді. Їм втовкмачили в голову, що ми – нацисти, бандерівці, що саме ми напали на росію, що власне Зеленський і розпочав цю війну. Як би ми не старалися їх переконати, що те все – брехня, вони – зазомбовані, хочуть повернути території колишнього радянського союзу.
Життя поділилося на «до» і «після». Воно змінилося, та бажання жити, творити добро, боротися за справедливість і мир стало ще міцнішим.
– Андріано, пригадую, військовий жетон Сергія Ви зберігали в коробочці, аби з поверненням віддати йому належне.
– Віддала жетон, коли Сергій повернувся додому. На реабілітації не хотіла його вручати. А тепер сховали жетон далеко в коробку – не хочу будь-що брати те, що пов’язане з війною.
– Під завісу спілкування хочу запитати: Сергійку, чому Ви відразу погодилися на таке інтерв’ю? Адже здебільшого хлопці, які повернулися з полону, категорично відмовляються про це говорити.
– Люди повинні знати, що там робиться і що росія робить з нами – українцями. Не дай, Боже, якщо би вони сюди прийшли, то більша частина наших людей загинула б і сиділа би по тюрмах. На сході України (окупованих територіях) місцевих вже стільки ув’язнили – цілими сім’ями. Самі «зеки» розказували: жінку ґвалтують, вона пише заяву про зґвалтування, а на неї автоматично відкривають кримінальну справу – дискримінація російської армії, засуджують на 10 років…
Пригадую, «слідаки» знайшли моє фото у вашій газеті, коли я мобілізовувався, то допитувалися: хто я такий, що про мене в газеті пишуть. І за діяльність дружини добряче мені діставалося. Вони все відслідковують… Їхня мета – зламати наш дух український, та не зламають, бо ми, українці, – горда і сильна нація.
Автор: фото з архіву Бойчуків
Тепер вони разом – Сергій і Андріана – з чисельною командою організації «Опора Титанів» продовжують боротися, домагатися, щоби всі повернулися з російського полону додому, щоби зниклі безвісти воїни ЗСУ віднайшлися.
Нехай вам Бог допомагає!
