“Відповідальність, помножена на десять”: батько і сина з Тернопільщини служать в одній бригаді

Ярослав і Павло — батько і син родом з села Мушкатівка, Чортківського району, що на Тернопільщині. Ярослав працював головою сільської ради двох скликань, а потім був старостою, звідки з початком повномасштабного вторгнення пішов до лав ЗСУ. Павло після університету працював у Києві в будівельній сфері та розвивав власний бізнес. Він також пішов захищати Україну слідом за батьком.

У Ярослава позивний Льотчик, а в Павла Кактус. Вони служать в одному підрозділі 105-ї окремої бригади тероборони ЗСУ й виконують бойові завдання на сході України. Свою історію військові розповіли Суспільному.

“У мене є улюблене хобі, — я ж літаю літаком, хочу мандрувати Україною, Європою, світом. Хочеться відпочити після війни. Авіація для мене — це є такий вищий рівень свободи. Між хлопцями моє прізвисько колись було Льотчик, через те, що я любив літати і спостерігав за літаками”, — розповідає Ярослав.

Військовослужбовець Ярослав на позивний Льотчик у відпустці в ангарі, де стоять його літаки. Суспільне Тернопіль

“Колись будували стайню для корів і хлопці накривали дах, я був малий. Коли вони сіли перекусити, я в них потягнув пару дощок, збив такого літачка, сів зверху і вже почав з даху злітати, але вони мене зупинили, кричали мамі: “Оксана, зупини того льотчика, бо він вб’ється”. От з того часу я льотчик.

Приходив в аероклуби, але найближчі аероклуби — це були Коломия і Кам’янець-Подільський. От я туди приїжджав, на фестивалі їздив, завжди катався з хлопцями, але це було нецікаво збоку. Хотілось сісти за штурвал і самому летіти, відчути самому, як то керувати літаком. Тоді вже після того, як ми вже одружилися з Лесею, я пішов вчитися до Львова авіаційну школу. І її закінчив. Придбав кілька літачків. У мене на війні позивний Льотчик. Звісно, зараз я не літаю, але мрію знову піднятися в небо”.

Ярослав у літаку. Суспільне Тернопіль

“Загалом класно, бути з татом, бо я не скажу, що ми дуже багато проводили часу разом до війни. Я вже, вчився в універі, вже шість чи п’ять років жив в Києві. Ну, до цього тато працював за кордоном. Не можу сказати, що в нас стосунки батька і сина були ідеальні. Ми весь час з татом сварилися, бо він такий: “Павло, давай сідай в літачок, зараз політаємо”. Чесно, я тоді від цього не сильно кайфував.

Напевно, от коли я вже почав літати на FPV, коли побачив оце все з неба, мене якось трошечки перемкнуло, я вже тоді підійшов до тата і такий кажу: “Ти знаєш, я, напевно, теж би собі щось прикупив, якщо буде така можливість”.

Зараз я займаю посаду начальника безпілотних авіаційних комплексів, служу в званні капітана. Загалом, для мене війна, напевно, почалася як і для всіх 24 лютого. Я тоді перебував в Києві. Працював в будівельній фірмі та розвивав свій бізнес. Я приїхав додому на татів день народження. Його вже не було, оскільки він вже мобілізувався. Я подзвонив до нього, кажу: “Тату, я йду теж на війну”. Він такий: “Ні, ти лишаєшся старшим в сім’ї”.

Мені 21 рік, кафедру закінчував, присягу складав і я розумію, якщо я далі залишуся вдома, то я просто попаяюсь. Попросив сестру, щоб вона мене постригла на лисо взяв свою стару піксельну форму, яка лишилася з кафедри і поїхав у військкомат. Сьогодні я тут з батьком, вдячний за підтримку родині, а особливо — моїй дівчині, з якою намагаюся проводити максимум часу, якщо випадає така нагода”, — говорить Павло.

Військовослужбовець Павло з позивним Кактус. Суспільне Тернопіль

“Дуже пишаюся своїми дітьми. У нас донька і син. Донька вчиться в Львівській політехніці. Я ніколи не сподівалася, що от почнеться війна і син просто піде на цю війну. І яким він йшов на цю війну, яким він зараз став. Він став дуже дорослим. Просто за цих три роки війни, він настільки подорослішав, став просто справжнім чоловіком.

Скажу чесно, літати боюся і завджи пережаваю за чоловіка і дітей, коли вони літають. але бачачи, як чоловік горить цією справою, намагаюся його підтримувати. Тепер от хвилюємося з донькою за них обидвох на війні. Як це, чекати одразу двох: і чоловіка, і сина? Сама буває в себе запитую. Це складно, дуже складно. Я навіть не знаю, як це висловити. Але у мене є люди, яким я дуже вдячна за підтримку”, — розповіла дружина військовослужбовця Олександра.

Дружина військового Олександра. Суспільне Тернопіль

“Тато брав участь в штурмових діях і був момент, коли він довгий період не виходив на зв’язок. Перебили ретранслятор і зв’язку вже не було. Я вже себе морально готував до того, що, напевно, вже все, тата немає. Я просто надіюся хоча би на те, що буде вже тіло. І коли мені вже сказали, що тато вийшов на зв’язок, я такий: “Ура”. І він тоді приїхав вночі, весь брудний, я його просто обіняв, розплакався і сказав: “Тату, Боже, я такий щасливий, що ти живий”, — поділився споминами Павло.

Військовослужбовець ЗСУ Павло на позивний Кактус. Суспільне Тернопіль

“Поранення я отримав ще в 2022 році при звільненні населеного пункту Спірне. Тоді був командиром штурмової групи. Ми пробували штурмувати, нам не вдавалося, нас перетискали. І на третьому штурмі ми такі зайшли туди, ми там закріпилися, але нас обстріляли і я тоді отримав поранення в ногу. Реабілітацію десь, певно, проходив місяців п’ять і знову повернувся. Так, міг і зразу списатися, але вважаю, що ще можу бути потрібний, та й хлопці кажуть, що я ще можу служити”.

“Із 2022 року я служив в Полтавській області потім був Конотоп, потім Донецька область, потім Сумська область. Я в любий час можу звільнитися, бо після порадження отримав групу інвалідності. Але я служу, бо не можу от просто взяти й піти.

Взагалі, чоловіку є одна людина, яка в житті не заздрить, — це батько. Бути на війні разом з сином — це відповідальність, яку треба помножити на десять. Наше головне завдання разом з моїм сином — це вижити на цій війні. Ну, але не просто вижити, а вижити і не зганьбитися. Вижити можна, це можна піти в СЗЧ і вижити. А вижити і не зганьбитися, — це перемогти ворога”, — сказав Ярослав.

Ярослав і Олександра. Суспільне Тернопіль

Ангар з літаками. Суспільне Тернопіль